Княжичі

Княжичі – село, центр сільської ради. Розташоване на лівому березі річки Ірпінь, за 34 км від м.Київ та за 12 км від залізничної станції Боярка.
Площа населеного пункту 240 га. Кількість населення – 973 особи, дворів -362.

Історія розвитку цього українського села тісно переплітається з тисячолітньою історією розвитку Київської Русі та її столиці – древнього міста Києва.

Перші відомості про заснування села Княжичі з’явилися у рукописах монахів і датуються 991 роком. У ті давні часи на цьому місці, за 8 км від древнього Білгорода було збудовано фортецю. У цій фортеці за дорученням Великого князя Київської Русі розташувалися на постійне мешкання князеві люди, через що й було надано назву фортеці – «Княжичі».
За три роки до заснування фортеці відбулася знаменна подія – за ініціативою Київського князя Володимира Великого прийняття народом Київської Русі християнської віри. Тому мешканці села у той час, як і підлеглі Великого князя, теж були залучення до цієї події. Це послужило поштовхом до заснування церкви. На жаль, даних про це майже не залишилося, оскільки у 1240 році село було повністю знищене монголо-татарською ордою. У ХIV столітті Княжичі відродилися знову. У 1489 році про село ще раз згадують історичні документи, коли польський король Казимир передав Княжичі у володіння у Київське воєводство. У 1709 році, згідно з Універсалом гетьмана Івана Скоропадського, його власником став Михайлівський Золотоверхий монастир міста Києва. На початку ХVІІ століття на околиці села розташувався монастирський скит із кам’яною церквою, яка була зруйнована кримськими татарами, але церковний фундамент зберігся до нашого часу.

Після відновлення польського володіння на початку ХVІІІ століття Княжичі були приєднані до Ясногородського маєтку князів Шуйських.
У селі знаходилися дерев’яна Хрестовоздвиженська церква, побудована у першій половині ХVІІІ століття.
Згадуються Княжичі і у матеріалах, пов’язаних із возз’єднанням України з Росією, коли все чоловіче населення на той час вступило у загони під проводом Богдана Хмельницького.
Життя селян було дуже важким. Землями, гончарнями, водяним млином, гуральнею володіли Пустинно-Нікольський монастир та шляхта. Історичні дані свідчать, що на початку ХІХ століття на місці монастиря і гуральні оселився дворянин Протасов. Йому було виділено близько десятини кращої землі. Наділи селян складали три десятини (для тяглових) і дві десятини (для піших). Сім’я складалася з 10-18 осіб. З часом земельні ділянки все зменшувалися, чимало зубожілих селян кидало село та йшло на заробітки до Києва.

З початком Лютневої революції та зі встановленням Центральної Ради в селі було створено загін «вільних козаків», згодом його роззброїли і демобілізували. У 1918-1919 роках через село проходили великі і малі загони отаманів Петлюри та Гайового. Але визволили село «тавричани» - одеська група 12-ї армії. Весною 1920 року село зайняли поляки, яких вигнали влітку цього ж року.

У Княжичі прийшла радянська влада і встановився тоталітарний комуністичний режим. Почалися репресії у духовному житті села. Місцева церковна громада приєдналася до Української Автокефальної Православної Церкви. Під час нової економічної політики буйним цвітом розцвіли господарства заможних селян. Пізніше прийшла колективізація…
Початок 30-го року ознаменувався створенням ініціативної групи з організації колгоспу, а 2 лютого 1930 року княжичці створили артіль «Червона нива». Першим головою став Дудка Антон Григорович, членами правління обрано Саковського Калістрата Олександровича, Андраша Степана Івановича, Кавуниченка Зіновія Логвиновича. У березні цього ж 1930 року більшість жителів вступила в колгосп, а вже 23 березня дружно виїхали в поле.
Нелегким було життя на той час, але колективне господарство росло і міцніло. Так, у 1930 році колгосп був затверджений учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки у Москві.

Чорний день 22 червня 1941 року відкрив страшну сторінку в історії країни: розпочалася Велика Вітчизняна війна. Вже 11 липня о 4-й годині ранку у село ввійшли німецькі танки. Настав важкий окупаційний період: у селян відбирали продукти, молодь відправляли на роботу до Німеччини. Багато жителів пішли на фронт, дехто став партизаном.
Сумна статистика сіл Княжичі і Жорнівка: 203 воїни загинули смертю хоробрих, на роботах у Німеччині загинули 12 осіб, ще 16 осіб були закатовані та спалені німцями у селах.
Окупація продовжувалася до 6 листопада 1943 року. При відступі загарбників підірвано міст через річку Ірпінь, яким проходила лінія оборони Київщини.
Одразу після визволення люди приступили до відбудови господарства. Жінки працювали зранку до ночі в полі, їм допомагали старі і малі.

Село оживало від тяжких років війни. Відроджувався колгосп «Червона нива», яким після окупації керував Пономаренко Василь Васильович.
У лютому 1959 року колгосп реорганізували у Княжицький відділом радгоспу «Кожухівський» Васильківського району.
У 1962 році у селі Княжичі створено центральну садибу овочево-молочного радгоспу «Жорнівський». Радгосп на той час не назвали «Княжицьким», оскільки в цій назві було мало пролетарського.
У 1965 році Княжичі та Жорнівка перейшли з Васильківського до Києво-Святошинського району.
Село розбудовувалося. Першим головою сільської ради став Андраш Андрій Сидорович.
Довгий час головою працювала Загородня Катерина Дмитрівна, за сприяння якої у 1961 році було збудовано дитячий садок.
Значно змінювалося життя селян у післявоєнні роки. У 1967 році прокладено шосейну дорогу до міста Боярка, по якій було відкрито автобусний маршрут, проте лише до села Жорнівка. І тільки у 1974 році після завершення будівництва нового залізобетонного мосту через річку Ірпінь між селами Княжичі та Жорнівка автобусний маршрут був продовжений до села Княжичі. Велике сприяння та наполягання при будівництві мосту проявили тодішні голови сільської ради Саковський Павло Калістратович та Гудим Катерина Кузьмівна.
На центральній садибі села Княжичі збудовано 5 двоповерхових будинків та Будинок тваринника (1974 р.).
У 1979 році під час головування Луценка Сергія Петровича зведена школа.
У 1975 році радгосп «Жорнівський» як відділення приєднано до радгоспу «Музичанський», а центральною садибою стало село Музичі (директор Л.О.Малінка). Це був не найкращий період в історії сіл, оскільки все будувалося у центральній садибі.
У 1990 році зусиллями громадян та за активного сприяння тодішнього голови Княжицької сільської ради Яценка Олексія Сергійовича на основі сіл Княжичі та Жорнівка створено новий радгосп «Княжицький», директором якого став Петренко Іван Никифорович. Господарство піднімалося, почалися розбудови: було перебудовано нову котельню, проведено теплотрасу до багатоповерхових будинків, побудовано два 12-тиквартирних будинки, квартири в яких отримали працівники господарства та соціальної сфери села – вчителі та лікарі.
Після здобуття Україною незалежності у 1991 році держава почала жити по новому, розбудовуватися, і в 1993 році відбулася реорганізація сільськогосподарських підприємств. Працівники господарства і соціальної сфери села отримали землю.
Найперша початкова школа у с.Княжичі відкрилась у 1936 році, її директором працював Здоренко. У 1938 році у селі був відданий дитячий садок під семирічну школу, яку очолив Коваленко Семен Пантелеймонович.
У 1979 році відкрила свої двері новозбудована неповна середня школа. Директором закладу до 1998 року був Клочан Іван Дем’янович, якому присвоєно звання «Відмінник народної освіти». Таке ж звання має і вчителька Дмитрук Ольга Гаврилівна. Непомітним і скромним працівником у школі був Кононенко Семен Панасович, але у березні 1982 року, через 37 років після подвигу на Одері, нагорода знайшла свого героя – йому вручили орден еніна – найвищу відзнаку.

Ще однією знаменною подією в історії села стало відкриття 27 вересня 2001 року Хрестовоздвиженської церкви. Урочисту літургію провів Патріарх Київський та Всієї Руси-України Філарет, а настоятелем став отець Павло (Найденов).
2005 рік ознаменувався початком будівництва культурного центру.
9 грудня 2006 року село Княжичі відвідав Президент України (2005-2010рр.) В.А.Ющенко щоб привітати зі 100-літнім ювілеєм жительку села Пастушенко Ганну Йосипівну.