11 жовтня 1895 року у Княжичах у селянській родині Василя і Мокрини Драників народився довгоочікуваний син. Наступного дня його охрестили у Хрестовоздвиженській церкві села Княжичі і священик дав йому ім’я Пилип на честь святого апостола Пилипа.

У сім’ї уже підростали три старші Пилипові сестри - Ликерія, Катерина і Галина, а старший брат Андрій помер у чотирирічному віці від тифозної гарячки.

Сім’я Драників була не заможною, але й не бідною. Дід Пилипа Харитон був ще кріпаком, але після реформи 1861 року зумів придбати землю. Родина Драників і родина Олійників, з якої походила мати Пилипа Мокрина Матвіївна, були дуже роботящими. Драники проживали на нинішній вулиці Шевченка, а Олійники - на Воздвиженській. До речі, нащадки цих родів живуть тут і понині.

У Василя Харитоновича було вуличне ім’я Василик. Одні із нащадків говорять, що так його називали через невисокий зріст, інші – через його доброту і прагнення прийти на допомогу іншим. Василь Харитонович, крім того, що був хліборобом, ще й лікував своїх односельчан. І не лише односельчан. Лідія Василівна Гома – внучата племінниця Пилипа, переповідала таку родинну історію. На початку 20-х років до діда Василика привезли пораненого у ногу командира із загону отамана Гайового. Приїхав і сам отаман й наказав вилікувати пораненого, а якщо ні – то розстріляє Василика. За місяць уже здоровий командир залишив хату Василя Драника.

Василь Драник мав 15 десятин землі, у нього були наймані працівники. Намагався дати освіту усім дітям, а найперше Пилипу, адже він був єдиним сином. Церковно-парафіяльну школу Пилип закінчив у Княжичах. Де продовжив навчання далі, встановити не вдалося, можливо у Білогородці, але більше всього, що у Будаївській школі бджолярства. Далі пішов навчатися у духовне училище за наполяганням батьків і настоятеля місцевої Хрестовоздвиженської церкви. Проте покликання художника переважило і Пилип продовжив навчання у школі живопису та скульптури Владислава Галімського. Під час Першої світової війни був поручником царської армії.

Про подальшу історію героїчного життя і загибелі Пилипа ми дізналися завдяки Історичному клубу «Холодний Яр», а саме Роману Миколайовичу Ковалю – письменнику, громадському діячу, публіцисту, досліднику історії Визвольної боротьби українського народу першої половини XX століття, члену Національних спілок журналістів та письменників України, а також краєзнавцю Владиславу Карпенку.

Минув рік від знакових для нашого села подій: 17 вересня 2016 р. – повернення в рідне село знищених більшовиками борців за Українську державу – отамана Пилипа Косаря-Драника (голова повстанкому Київського повіту) та його козаків – Трохима Андраша, Петра Гоми, Платона, Савки та Яреми Олійників, Миколи Пастушенка, “найвідданішого козака отамана Гайового” Григорія Олійника, який загинув під час повстання в Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 р. разом зі своїм отаманом, а також козаків Антона Кожем’яченка й Олександра Мариненка-“Філімона” із Жорнівки. Далі були зйомки двосерійного фільму «Повернення правди. Останній отаман Київщини», його допрем’єрний показ у Княжицькій школі.

Сьогодні робота по увічненню пам’яті борців за Українську державу – наших односельчан триває. Готується до видання краєзнавча книга про наші села Княжичі і Жорнівку, де належне місце відведено і героям Визвольної боротьби українського народу першої половини XX століття.

Княжицький сільський голова Олена Шинкаренко запевнила, що у Княжичах буде сквер і пам’ятний знак, присвячений нашим односельчанам – борцям за Українську державу.